Імпостер-синдром має багато масок. Моя — колекціонування курсів.
Що таке імпостер-синдром
Імпостер-синдром — це коли вважаєш себе недостатньо хорошим і боїшся, що тебе викриють. Навіть коли факти кажуть інше.
Я вперше відчув це, коли прийшов на співбесіду на сеньйор-позицію з трьома роками досвіду. Робив усі задачі нарівні з іншими, до мене не було питань — але всередині сидів страх, що ось-ось викриють.
Довгий час думав — "проблеми багатих". Потім зрозумів: більшість людей через це проходить. І само не минає.
Підготовка замість дії
Мені постійно здавалося, що чогось не вистачає. Ще одна книжка. Ще один курс. Ще один майстер-клас.
Я купував курси з маркетингу і продажів заздалегідь — не під конкретний проєкт, а "на потім". Логіка була проста: спочатку навчусь, потім зроблю. Виділяв рутину — півгодини на день на курс. Відчуття було дуже продуктивне. Ніби рухаюсь вперед.
А потім помітив патерн: курси повторюються. Ті самі концепції, різними словами. Достатньо кількох базових книжок, щоб зрозуміти суть. Решта — варіації.
І головне — я набагато більше дізнався про маркетинг, коли почав щось робити на практиці, ніж з усіх тих курсів разом.
Момент, коли все стало зрозуміло
Якось я проходив курс про створення AI-аплікацій — обгортки над ChatGPT з додатковим контекстом. І мені спала на думку ідея: AI-нотатник для книжок.
Перша думка? "Треба курс".
Не "чи комусь це потрібно". Не "як це перевірити". А "який курс купити".
Цього разу вирішив спочатку перевірити. Провів кілька розмов — таких собі customer interviews, про які співрозмовники не здогадувались. Підхід з книжки "Запитай маму".
Результат: людям не потрібна ще одна AI-апка для нотаток.
Відчуття було дивне — розчарування і полегшення водночас. Якби я купив курс — витратив би час на те, що нікому не треба.
Що я зрозумів
Зв'язок між імпостером і курсами став очевидним, коли захотів робити MicroSaaS. Перша думка знову — "треба курс". Я навіть колись уже купував такий курс. І він справді був корисний.
Але сам факт цієї автоматичної реакції мене зупинив.
Я зрозумів: мені простіше купити курс, бо мені подобається вчитись. Це приємно. Це безпечно. Це створює ілюзію прогресу. Але основна робота — не зроблена.
Я почав шукати інструменти, як з цим справлятись. Допомогла книжка "The War of Art" Стівена Пресфілда. Вона не про імпостер-синдром — вона про Resistance, внутрішній супротив. Але для мене це виявилось одне й те саме. Такий собі мікс імпостера і паралічу креатора. Книжка дала інструменти, як з цим боротися.
Імпостер нікуди не подівся. Але тепер я знаю, що з ним робити.
Що роблю інакше: метод дрібних помилок
Тепер я використовую Lean-підхід — і на роботі, і в персональних проєктах.
Формула проста: гіпотеза → дія → висновок. Зробив — перевірив — навчився.
Курси нікуди не ділися. Я їх і далі купую. Але з іншою логікою.
Раніше курс був способом підготуватися "на всяк випадок". Тепер — інструментом для структуризації, коли вже є конкретне питання. Коли я знаю, чого не знаю. Коли є геп, який треба заповнити.
Це допомагає вчитися швидше. Хоча в моменті не завжди відчувається.
Підготовка — це іноді найелегантніший спосіб нічого не робити.
